Легкість
нового дня
Моє тіло сьогодні: що я втратила і чому навчилася

Кетрін Елкінгтон 9 квітня 2015 

Кетрін Елкінгтон поділилася історією своєї боротьби з неспецифічним виразковим колітом. Вона розповіла про те, чому її навчила хвороба і що вона дізналася про силу, красу та самовизначення.

Якби сім місяців тому ви запитали мене про те, ким я себе вважаю, то я б відповіла, що я — дружина, класний інструктор з йоги, невизнана двадцятивосьмирічна актриса та співзасновник компанії Ohm K, що займається жіночим одягом для оздоровлення. Сьогодні я просто Кетрін і я намагатимусь дотримуватися цього визначення.

У мене виразковий коліт — захворювання, яке вражає товстий кишечник, викликає виразки, відкриті рани, часту і тривалу діарею. Захворювання має хвилеподібний перебіг із раптовими загостреннями. Воно підкралося до мене у 2008 році. У мене не було стадії ремісії протягом п'яти років — аж до теперішнього моменту. Я ходила до туалету по 20 разів на день. Знемагаючи від хвороби, я відчувала себе пригніченою і не могла підвестися з ліжка. Через запалення кишок, яке призводило до здуття живота, я вважала себе гладкою, тому двічі на день відвідувала спортзал.

Нарешті усвідомивши, що зі мною відбувається, я вирішила пройти процедуру колоноскопії. На той момент мені було 22 роки. Лікарі діагностували у мене виразковий коліт і призначили лікування. Пролікувавшись близько року, я відчула себе досить добре, щоб припинити прийом призначених ліків. Насправді ж, я просто ігнорувала сигнали свого організму, заперечувала свою хворобу — хворобу, яку неможливо вилікувати. Адже єдиний спосіб позбутися виразкового коліту —  видалити товсту кишку.

Я продовжувала у тому ж дусі на протязі декількох років, припинивши приймати ліки і часто змінюючи лікарів. Я настільки нехтувала своїм станом та ігнорувала хворобу, що навіть не навчилася правильно писати її назву. І це незважаючи на те, я страждала на коліт вже шість років.

І тоді почався цей жах. Я була переконана, що хвороба перебуває у стадії ремісії, як раптом, у травні 2014, почалися рецидиви. Вони раптово траплялися зі мною в Нью-Йоркському метро, в туалетах кафе, я молилася, щоб не наробити у штани.

Я пішла до гастроентеролога, щоб з'ясувати, що ж мені робити. Він вирішив посадити мене на преднізолон — стероїдний препарат із безліччю небезпечних побічних ефектів. Ось лише деякі з них:

запаморочення, різкі перепади настрою, невмотивована ейфорія, зміна особистості, підвищена стомлюваність, збої менструального циклу, аменорея, зниження статевого потягу, випинання очей, підвищене потовиділення, проблеми із зором, сліпота, біль у горлі, кашель, лихоманка, озноб, судоми, депресія, втрата контакту з реальністю, сплутаність свідомості, неконтрольований тремор рук, оніміння, свербіння або поколювання шкіри обличчя, рук, ніг, ступень, долонь, блювота, порушення серцевого ритму, раптове збільшення ваги, задишка, ускладнене дихання і ковтання, висипи. Авжеж! Ще один побічний ефект, про який ніколи не згадують лікарі та веб-сайти — асептичний некроз. Але про це пізніше.

Я відразу ж сказала, що не сприймаю стероїди і не прийматиму їх. Але доктор все ж переконав мене у тому, що його рішення є вірним, і я почала приймати по 30 мг преднізолону на день.

Це було схоже на диво! Раптові напади діареї та кровотечі практично припинилися. Я почувалася щасливою! Адже я забула, коли востаннє в моїх випорожненнях не було крові.

Коли ми з чоловіком влітку вирушили до Хорватії, невідомо звідки знову з'явився пронос. Я бігала до туалету по 40 разів на день. Після чотирьох прекрасних днів відпочинку під променями сонця, наступні шість я провела, лежачи на ліжку біля туалету. Приблизно в цей час я почала втрачати можливість підтримувати нормальні стосунки із чоловіком. Я почала його втрачати, бо була цілком поглинута турботою про себе. У мене не залишалося сил для піклування про чоловіка та не було здоров'я, щоб проводити з ним час.

У наступні три тижні мені довелося відмовитися від курки, рису, солоних крекерів, енергетиків і харчових добавок. Я щотижня викладала йогу, вела сім груп і була налаштована на продовження занять. Мені здавалося, що єдиний момент, коли організм не змусить мене бігти до туалету — це час занять йогою. Однак, врешті-решт, рецидив мало не стався зі мною просто під час них.

Після тижневого обстеження, у мене виявили бактерію Клострідіум діффіціле. Звідки вона взялася, досі не зрозуміло. Я два тижні просиділа на антибіотиках, які ще більше зруйнували мій кишечник і, вступивши в реакцію зі стероїдами, дозування яких сягнуло вже 60 мг на день, посилили запалення.

Я прокидалася до туалету близько п'яти разів за ніч і бігала туди більше десяти разів на день. Я схудла на 7 кг і досі не можу набрати вагу. Протягом цього місяця я втратила здатність їсти і спати.

В цей самий час мене почали обсипати компліментами з приводу моєї зовнішності. Я схудла на 7 кг, але в мене збереглася літня засмага та підтягнуті завдяки заняттям йогою м'язи. Моє тіло просто вмирало, але я продовжувала чути, як чудово виглядаю. Я дуже сердилася на людей, які робили мені компліменти. Як вони можуть не помічати мого постійного болю? Як мої втрати можуть здаватися їм красою?

Я була налаштована на те, що моє самопочуття поліпшуватиметься. Але раптом, як грім серед ясного неба, відбулося наступне: одного разу я прокинулася від нестерпного болю, на цей раз — у колінах і щиколотках. Але набряку або зміни кольору не було. Я скасувала ранкові заняття йогою, оскільки не була впевнена в тому, що зможу ходити, не кажучи вже про те, щоб викладати.

Уявіть на секунду, що ви змушені вдень і вночі по 15 разів бігати до туалету, однак тепер не можете робити навіть цього. Вам доводиться повзати або пересуватися, тримаючись за стіни та дверні отвори, щоб дістатися туалету. Тепер я втратила здатність ходити і усвідомила, що ще дуже довго не зможу назвати себе інструктором з йоги.

Усю ніч я не спала та кричала від болю, а о 8 ранку викликала лікаря. Він запевнив мене в тому, що це артрит, симптоми якого викликані загостренням виразкового коліту. Я повірила йому на слово. Протягом наступних двох днів біль значно вщух, але нормально ходити я все ще не могла. На вихідних моє тіло почало ломити, мене трусило на протязі 45 хвилин. Почалася лихоманка.

Ми кинулися до лікарні, де в мене виявили сепсис. Виявилося, що я захворіла на сальмонельоз, і через пошкодження в кишечнику інфекція потрапила до кров'яного русла, а потім — до правого стегна. Я перебувала у лікарні 12 днів, мені зробили операцію на стегні, яка була потрібна для того, щоб усунути інфекцію. 

Ось так виглядає моє тіло сьогодні — після трьох операцій і майже року хвороби. Тепер мій організм у змозі засвоювати поживні речовини. Хвороба перебуває у стадії ремісії. Я маю жир, я маю шрами і в мене є майбутнє.

Після операції минуло багато днів болю, перш ніж я усвідомила, що протягом декількох місяців не зможу ходити на своїх двох і ще довго не зумію практикувати та викладати йогу. Коли ми мчали до операційної, хірург спробував мені про це сказати. Я відчула, що через кілька хвилин я втрачу все своє єство, всю свою індивідуальність. Я подивилася чоловікові в очі і почала ридати. Але він суворо глянув на мене і сказав: "Проте ти будеш жити. Я мало не став удівцем за останні кілька днів. Ти будеш жити". Я знала, те, що він говорить — найважливіша істина, яку я повинна засвоїти з усього, що зі мною сталося. Але мине ще багато часу, перш ніж я перестану тужити через те, що я втратила все, чим я була.

У цей час, у час, коли смерть була вже біля мене, я відчула найсильніші та  найнеймовірніші прояви любові. Мій чоловік, який перебував на межі нервового зриву, був зі мною кожної секунди. Моя мати приїхала з іншого кінця країни і цілодобово сиділа біля мене в останній тиждень мого перебування в лікарні. Моя подруга купала мене, коли я не могла робити цього самотужки і тримала за руку, коли чоловік віз мене на операцію. Мої найкращі друзі, які прийшли мене відвідати, не відходили від мене, коли я задрімала під час розмови під дією знеболювальних препаратів. Мій діловий партнер та близький друг взяв на себе управління нашим бізнесом і знайшов час прийти в лікарню, щоб просто побути зі мною. Я не знаю, як мені дякувати цим людям. Кожен з них врятував моє життя.

Відновлення після хвороби було дуже важким. Мені було важко, тому що я побачила, якого болю завдала моя хвороба чоловікові. Було важко від того, що я не могла нічого робити, лише сидіти і страждати від болю, важко, оскільки мені довелося відмовитися від своєї любові до викладання. Я втратила контроль практично над усім своїм життям, над всім тим, чим я була. Але я розпочала курс фізіотерапії й поступово мені стали не потрібні милиці й навіть ціпок.

Приблизно через місяць після зцілення і через п'ять місяців після початку цієї історії у мене знову заболіла нога і почало випадати волосся. Я помітила, що мені важко рухатися. Я не могла рівно сидіти, не могла вдягти білизну та шкарпетки. Виявилося, що у мене розвинувся асептичний некроз — відсутність кровообігу у суглобах, яка найчастіше виникає внаслідок тривалого прийому стероїдів. Кістка мого правого стегна зруйнувалася, лівого — ще не встигла.

Хірург відправив мене до Балтімора, до свого колеги, який повинен був спробувати врятувати мої стегна. Лікар з Балтімора зробив мені внутрішню декомпресію кістки лівого стегна: він просвердлив у ній маленькі отвори, в надії, що це поліпшить кровообіг та допоможе запобігти руйнуванню кістки. Стосовно правої, зруйнованої кістки, то після спроб трансплантації кісткової тканини, він зробив мені операцію з повної заміни кістки.

Після тривалих шести місяців, проведених на милицях, під час яких я була сильно обмежена у русі, я змогла ходити з тростиною. Це сталося 1 січня 2015 року, а у березні я вже могла приймати позу ембріона. Зараз я знову проходжу фізіотерапевтичні процедури. Хвороба забрала більше семи місяців мого життя, тому лікування буде дуже довготривалим.

Протягом останніх місяців я втратила все те, що, на мою думку, визначало мою особистість. Я більше не можу викладати йогу і, ймовірно, не зможу ще довго. Я не можу назвати себе дружиною, оскільки не здатна підтримувати повноцінні відносини. Я не можу назвати себе актрисою, оскільки не можу працювати. Я втратила волосся і не в змозі вийти з дому. Звичайно ж, я не вважаю, що це добре. І я не радію через те, що це сталося. Але завдяки всьому цьому я відчуваю меншу потребу в тому, щоб виділятися, меншу потребу у тому, щоб отримувати радість від своїх успіхів. Зараз я просто Кейт, яка намагається знову вчитися жити. І моє щастя вже набагато менше залежить від того, щоб досягти у чомусь успіху або отримати схвалення та визнання своїх дій та досягнень. Але як сказав мій чоловік, я жива і, як я дізналася за останні місяці — мене люблять. Чорт забирай, я вважаю, що наразі це досить непогано.

Матеріал перевела і підготувала Анна Старкова

Меню сайта
Поділитися з друзями, в соціальних мережах!
ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ Український виробник
© 2017 All Rights Reserved